Пpo світло в тeмряві, яким мaє бути жyрналicтська poбота
На початку жовтня у Львові відбувся XV Медійний Конгрес «Люди. Довіра. Рішення», організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ). Подія об’єднала 180 учасників – представники 58-ми редакцій із 43-х міст України, з 21-ї області. На запрошення відгукнулися колеги і партнери з країн Скандинавії, Польщі та Хорватії. Вперше долучилися журналісти з Канади. Загальна аудиторія цього товариства […]
На початку жовтня у Львові відбувся XV Медійний Конгрес «Люди. Довіра. Рішення», організований Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ). Подія об’єднала 180 учасників – представники 58-ми редакцій із 43-х міст України, з 21-ї області. На запрошення відгукнулися колеги і партнери з країн Скандинавії, Польщі та Хорватії. Вперше долучилися журналісти з Канади. Загальна аудиторія цього товариства – до 25 мільйонів читачів.
І другого жовтня впродовж практично десяти годин тривали інформаційно насичені панелі. Темами стали міркування та практичні поради, як зберігати редакційні команди й незалежність під час війни.
Здебільшого спираючись на досвід колег міжнародного представництва журналісти шукали відповідь на питання, як залишатися потрібними своїм читачам та будувати медіа, які працюватимуть через п’ять і десять років.
Традиційно до Львова приїхали медійники з прифронтових громад. Це команди, які пережили обстріли та навіть втрату редакційних приміщень. Та попри це продовжують працювати – і навчилися це робити під час відключень електроенергії та щоденних загроз. Присутні були чоловіки, які до професії журналіста додали військову приналежність, долучившись до Збройних Сил ЗСУ.
Відкриваючи Медійний Конгрес, Оксана Бровко, директорка Асоціації незалежних регіональних видавців України (АНРВУ), говорила про щоденну роботу, яка допомагає читачам орієнтуватися в умовах війни – попри втому та виснаження українських медійників.
“Те, що ми сьогодні тут, не лише наша заслуга… За цією можливістю стоять наші рідні, колеги, друзі – ті, хто сьогодні зі зброєю захищає наше право працювати, говорити – і жити”, – сказала на початку пані Оксана.
Вона нагадала, що понад 125 медійників загинули за час повномасштабного вторгнення. Про них та інших загиблих присутні думали у хвилину мовчання.
Шукаючи відповідь стійкості місцевих медіа Херсона, Сум, Харкова та Запоріжжя, Оксана Бровко зауважила, що крім того, що кожен просто хоче прожити ще один день, журналіст у цей момент ще й виконує свою роботу.
“Для мене у цьому і є найпростіше пояснення, навіщо ми потрібні. Війна дуже легко перетворює людину на цифру. Кількість загиблих, кількість зруйнованих будинків, кількість людей, які виїхали, мільярди збитків. А медіа повертає людині її ім’я. І я хочу, щоб сьогодні ми теж не залишалися просто цифрою”, – сказала Оксана Бровко.
Звертаючись до залу, Оксана розповіла особисту історію, яка пов’язана з темою цьогорічного Медійного Конгресу – «Світло в темряві».
“Коли мої діти лягають спати, я залишаю в їхній кімнаті маленький світильник. Він майже не світить. Просто залишає невелике коло світла. Діти можуть прокинутися вночі, побачити його і знати: вони не самі. Я поруч.
Я думаю, що дорослим іноді потрібно те саме. Не рішення всіх проблем.
Просто знати, що ти не один.
За ці п’ять років повномасштабної війни ми дуже добре дізналися, як це – боятися ночі. А зараз вже знаємо і як це – обстріли без упину вдень. Що значить перевіряти рух дронів перед сном і прокидатися від вибухів.
Дивитися в телефон і чекати повідомлення від близької людини. Їхати з міста, не знаючи, чи повернешся. Відкривати редакцію після обстрілу, коли ключ в замку застрягає в перекошених від вибуху дверях. А часто – коли змушені розбирати завали на місці, де ще вчора ви працювали над розслідуванням.
Ми знаємо, як це – ховати колег, а потім знову йти працювати, ніби життя не зупинилося для когось. Посміхатися, відповідаючи «живі!» на питання «як ти?» Рутинно та звично перевіряти інформацію про очікувані обстріли, вже навіть частіше за перевірку погоди.
Я не хочу сьогодні говорити, що ми незламні. Мені здається, ми всі втомилися від цього слова, бо ми виснажені: хтось – дуже сильно, хтось так, що вже навіть не говорить про це. У когось загинув друг. У когось зруйнований будинок. Хтось роками живе поруч із фронтом. Хтось щоранку спочатку перевіряє, чи всі живі, а потім вже п’є свою каву.
Ми втомлені – і це правда. Але навіть коли сил майже немає, ми все одно можемо щось зробити для людини поруч. В цьому і є роль незалежного медіа…”
Світло не має освітити всю кімнату. Йому достатньо бути увімкненим.
Ми не можемо врятувати всіх, і не можемо бути постійно сильними. Та ми можемо підтримати тих, хто поруч. Принаймні важливою щоденною інформацією.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та надане АНРВУ
